У зв’язку з численними запитаннями з боку португальців, а також поширенням недостовірної інформації в засобах масової інформації та серед прихильників Степана Бандери, публікуємо переклад матеріалу Польського державного Інституту національної пам’яті (IPN), підготовленого доктором наук Мирославом Шуміло (Mirosław Szumiło, PhD, DSc).
Степан Бандера — лідер Організації українських націоналістів
Переклад статті Інституту національної пам’яті Польщі (IPN), автор — Мирослав Шуміло.
https://eng.ipn.gov.pl/en/digital-resources/articles/8044%2CStepan-Bandera-leader-of-the-Organisation-of-Ukrainian-Nationalists.html
Він спрямував діяльність ОУН на індивідуальний терор проти представників польської влади та українців, яких вважали пособниками ворогів. На Західній Україні Бандера вважається героєм національно-визвольного руху.
Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів Калуського повіту Східної Галичини. Він був сином місцевого греко-католицького священника Андрія Бандери (1882–1941) та Мирослави (уродженої Глодзинської), доньки греко-католицького священника.
По материнській лінії родина була пов’язана з українським рухом за незалежність. Його батько Андрій брав участь у створенні органів влади Західноукраїнської Народної Республіки в 1918–1919 роках і служив капеланом Української Галицької армії, яка воювала проти поляків. 10 липня 1941 року Андрія Бандеру вбили співробітники НКВС у Києві.
«Ти не завагаєшся вчинити навіть найбільший злочин…»
Юний Степан зростав у патріотичній атмосфері, просякнутій ідеєю боротьби за незалежну українську державу.
У 1919–1927 роках він навчався в гімназії в Стрию, де вступив до українських молодіжних організацій, зокрема скаутської організації «Пласт» і спортивного товариства «Сокіл».
У 1928 році він вступив на факультет сільського господарства та лісівництва Львівської політехніки. Навчання він завершив, однак диплом захистити не зміг через підпільну діяльність і пов’язані з нею арешти.
У 1927 році Бандера вступив до підпільної Української військової організації (УВО), а через два роки став членом нелегальної Організації українських націоналістів (ОУН).
За спогадами сучасників, з ранньої молодості він був фанатичним і безкомпромісним націоналістом. Він публічно зневажав студентів, які не бажали брати участь у націоналістичному русі.
Хоча Бандера вважав себе віруючою людиною, націю він поставив понад усе. Подібно до багатьох українських націоналістів того часу, він поєднував релігійність із політичним екстремізмом, використовуючи релігію для сакралізації політики й насильства.
Ідеологія ОУН виходила з принципу нещадної та безперервної боротьби проти всіх «окупантів» українських земель, незалежно від людських втрат і будь-якими доступними засобами.
Особливо показовим є опублікований у 1929 році так званий «Декалог українського націоналіста», де містилися, серед іншого, такі положення:
- Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї… (У наведеному оригінальному тексті — «Ти не завагаєшся вчинити навіть найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро справи».)
- З ненавистю та хитрістю ставитимешся до ворогів своєї нації.
Націоналісти смертельно боялися будь-яких компромісів і поліпшення польсько-українських відносин. Вони дотримувалися теорії «перманентної революції», за якою насильство мало постійно дестабілізувати території проживання українців, підтримуючи атмосферу напруження та безладу.
Їхньою метою було здійснення «національної революції», яка мала призвести до «повного усунення всіх загарбників з українських земель».
«…треба принести в жертву не сотні, а мільйони…»
Після вступу до ОУН кар’єра Бандери розвивалася стрімко.
Цьому сприяли:
- його організаторські здібності;
- уміння діяти в підпіллі;
- зміна поколінь усередині організації, коли більш поміркованих діячів поступово витісняли молоді радикали.
У 1931 році він очолив відділ пропаганди, а через два роки став керівником (провідником) Крайової екзекутиви ОУН.
Саме за нього організація зробила ставку на індивідуальний терор проти представників польської влади та українців, яких вважали такими, що співпрацюють із ворогами.
Терористична діяльність, вбивство Перацького та судові процеси
«Бандера особисто обирав виконавців»
У 1933–1934 роках ОУН під керівництвом Бандери значно розширила кампанію політичного терору.
Серед найвідоміших убивств, організованих ОУН у цей період, були:
- вбивство радянського консула у Львові Олексія Майлова (1933);
- вбивство директора української гімназії Івана Бабія, якого націоналісти звинувачували у співпраці з польською владою;
- напади на польських чиновників, поліцейських і представників адміністрації.
За даними IPN, саме Бандера санкціонував проведення операції та особисто затвердив її виконавців — ідеться про вбивство польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького.
Виконавцем замаху став Григорій Мацейко, який 15 червня 1934 року застрелив міністра в центрі Варшави.
Вбивство викликало широкий суспільний резонанс і стало одним із найбільших політичних злочинів міжвоєнної Польщі.
Арешт Бандери
Після вбивства Перацького польська влада провела масштабну операцію проти ОУН.
Протягом кількох місяців було заарештовано десятки членів організації.
Степана Бандеру затримали влітку 1934 року.
Спочатку його утримували в концентраційному таборі Береза-Картузька, який польська влада використовувала для тримання політичних в’язнів.
Пізніше його перевели до в’язниці для участі в судовому процесі.
Варшавський процес
Перший процес відбувся у Варшаві наприкінці 1935 року.
На лаві підсудних перебували керівники підпільної мережі ОУН.
Під час процесу Бандера демонстративно відмовлявся говорити польською, використовуючи виключно українську мову.
Він прагнув перетворити судовий розгляд на політичну трибуну.
Обвинувачення представило докази його участі в організації терористичних актів, зокрема вбивства Перацького.
Суд визнав його винним і спочатку засудив до смертної кари.
Однак пізніше вирок замінили на довічне ув’язнення.
Львівський процес
Невдовзі після варшавського відбувся другий процес — у Львові.
Цього разу розглядалися інші злочини ОУН, зокрема вбивство Івана Бабія та діяльність підпільної організації на території Східної Галичини.
Бандера знову використовував суд як засіб пропаганди.
Згідно зі статтею IPN, саме під час цих процесів він остаточно сформував власний образ безкомпромісного революціонера серед частини української молоді.
Звільнення після краху Польщі
Восени 1939 року, після нападу Німеччини та СРСР на Польщу, польська державна система фактично перестала існувати.
Під час загального хаосу багато ув’язнених отримали можливість покинути в’язниці.
Серед них опинився і Степан Бандера.
Після звільнення він вирушив до німецької окупаційної зони, де невдовзі долучився до боротьби за лідерство всередині ОУН.
Розкол ОУН, співпраця з Німеччиною та арешт Бандери
«Наша влада буде страшною для наших противників»
У 1940 році всередині Організації українських націоналістів стався розкол.
Організація поділилася на дві фракції:
- ОУН-М — прихильники Андрія Мельника;
- ОУН-Б — прихильники Степана Бандери.
За оцінкою автора статті, саме бандерівське крило виявилося радикальнішим і швидко здобуло перевагу серед молодих націоналістів.
У квітні 1941 року на конгресі українських націоналістів у Кракові було офіційно ухвалено численні принципи, символи та ритуали, які, як зазначає IPN, були характерні для фашистських рухів того часу. Серед них:
- принцип «Одна нація, одна партія, один вождь»;
- червоно-чорний прапор як символ крові й землі;
- фашистське вітання, що стало офіційним вітанням організації.
У статті також зазначається, що як в ідеології, так і в практичній діяльності ОУН були присутні антисемітські мотиви.
Підготовка до «національної революції»
Бандера розраховував, що війна Німеччини проти Радянського Союзу створить можливість для виникнення незалежної української держави.
У травні 1941 року він разом зі своїми найближчими соратниками підготував програмний документ під назвою «Боротьба і діяльність ОУН під час війни».
У ньому передбачалося «знешкодити» ворожі елементи на українських землях.
Водночас було сформульовано одну з найжорсткіших настанов організації:
«Наша влада буде страшною для наших противників. Терор — для ворожих чужинців і наших зрадників».
Разом із вермахтом
Після початку німецького нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 року прихильники Бандери почали діяти разом із німецькими військами.
За даними статті IPN:
- було сформовано українські підрозділи, що діяли поряд із вермахтом;
- створювалися спеціальні похідні групи, які мали брати владу на територіях, зайнятих німецькою армією;
- ці групи брали участь в організації численних погромів проти євреїв на Західній Україні.
Львівський погром
Особливу увагу стаття приділяє подіям у Львові влітку 1941 року.
Під час погрому в місті, згідно зі статтею, неодноразово лунало гасло, що поєднувало ім’я Бандери з ворожими до євреїв і комуністів закликами.
«Хай живе Адольф Гітлер і Степан Бандера — смерть євреям і комуністам.»
Проголошення української держави
30 червня 1941 року, після зайняття Львова німецькими військами, прихильники Бандери оголосили про відновлення української держави.
Новий уряд очолив Ярослав Стецько, а самого Бандеру проголосили керівником держави.
Однак розрахунок на підтримку Німеччини виявився помилковим.
Німці заарештовують Бандеру
Німецька влада відмовилася визнавати проголошену державу.
Натомість уже влітку 1941 року вона почала заарештовувати активістів ОУН-Б.
З липня Бандера перебував під домашнім арештом у Берліні.
Пізніше, наприкінці 1941 року, його перевели до концентраційного табору Заксенгаузен.
При цьому стаття підкреслює важливу деталь: Бандеру утримували не в звичайному таборовому бараку, а в спеціальному блоці для особливо важливих в’язнів — Zellenbau, який був ізольований від основної частини табору.
Заксенгаузен, Волинь, післявоєнна діяльність і загибель Бандери
«Сформовані в дусі, подібному до націонал-соціалістичних ідей»
Наприкінці 1941 року Степана Бандеру перевели до концентраційного табору Заксенгаузен, однак, як підкреслює автор статті, умови його утримання суттєво відрізнялися від становища більшості в’язнів.
Він перебував у спеціальному блоці Zellenbau, призначеному для особливо важливих політичних в’язнів.
За даними IPN:
- Бандера мав двокімнатну камеру;
- одна кімната слугувала спальнею, облаштованою як звичайна квартира;
- друга використовувалася як приймальня;
- він харчувався в їдальні СС;
- не носив таборового одягу;
- не залучався до примусових робіт;
- міг підтримувати зв’язок із дружиною та спілкуватися із зовнішнім світом.
Попри арешт, Бандера продовжував шукати можливість домовитися з німецьким керівництвом щодо підтримки української незалежності.
У грудні 1941 року він надіслав листа міністру окупованих східних територій Альфреду Розенберґу, в якому пропонував співпрацю.
Згідно зі статтею, у листі містилася така думка:
Українські націоналісти готові допомагати Німеччині, оскільки вони були «сформовані в дусі, подібному до націонал-соціалістичних ідей».
Однак на той момент Німеччина вже зробила ставку на інших українських партнерів, насамперед на Володимира Кубійовича та очолюваний ним Український центральний комітет.
«Національна революція» триває
Поки Бандера перебував під арештом, його прихильники продовжували реалізовувати раніше розроблену концепцію «національної революції».
За даними статті IPN:
- відбувалися вбивства членів конкурентної фракції ОУН-М;
- було викрадено й убито дружину політичного суперника Тараса Бульби-Боровця;
- прихильники Бандери привласнили назву його збройної організації — Українська повстанська армія (УПА).
Волинь
Навесні 1943 року, згідно зі статтею, керівництво ОУН-Б розпочало антипольську кампанію на Волині, яка згодом набула характеру масових убивств польського населення.
Автор пише, що:
- рішення про масові вбивства поляків на Волині ухвалив Дмитро Клячківський («Клим Савур») — керівник волинської ОУН-Б;
- згодом Центральний провід ОУН-Б схвалив його дії;
- командувач УПА Роман Шухевич застосував подібні методи у Східній Галичині.
При цьому автор окремо обумовлює ступінь відповідальності Бандери.
У статті підкреслюється:
- ймовірно, він підтримував таємний зв’язок із керівництвом ОУН-Б і УПА;
- невідомо, наскільки детально його інформували про те, що відбувається;
- його особиста відповідальність за безпосереднє здійснення вбивств була «дуже обмеженою або й взагалі відсутньою»;
- однак він несе «повну моральну відповідальність», оскільки злочини сталися в межах розробленої ним концепції національної революції, а сам він ніколи їх публічно не засудив.
Звільнення та співпраця із Заходом
27 вересня 1944 року Бандеру звільнили із Заксенгаузена.
За даними статті, звільнення відбулося в межах неформальної домовленості з розрахунком на використання українського підпілля проти Червоної армії, що наступала.
Після звільнення йому запропонували:
- відновити структури ОУН;
- брати участь у створенні Української головної визвольної ради (УГВР);
- координувати подальшу боротьбу проти СРСР.
Після капітуляції Німеччини Бандера оселився в Мюнхені, в американській окупаційній зоні.
Він жив під вигаданим ім’ям Стефан Попель.
Автор статті стверджує, що Бандера не відмовився від колишніх поглядів, а лише адаптував їх до умов холодної війни.
Згідно зі статтею, з 1949 року він співпрацював із британською розвідкою MI6, яка використовувала його зв’язки для закидання агентів на територію Радянського Союзу.
Новий розкол
В еміграції Бандера спробував відновити повний контроль над націоналістичним рухом.
Це призвело до конфлікту з іншими керівниками, які не бажали визнавати його диктаторські методи керівництва.
Унаслідок цього в 1948 році всередині ОУН стався черговий розкол.
Обидві фракції продовжували підтримувати зв’язок із підпіллям на території України, де залишки УПА ще вели збройну боротьбу проти радянської влади.
Вбивство Бандери
Радянські спецслужби неодноразово намагалися ліквідувати або викрасти Бандеру.
Успішною виявилася операція 15 жовтня 1959 року.
Агент КДБ Богдан Сташинський вбив його за допомогою спеціального пристрою, що розпилював ціанід.
Зброю було сховано всередині згорнутої газети.
Бандеру знайшли мертвим на сходовому майданчику його будинку в Мюнхені.
Посмертний образ
Автор статті вважає, що загибель Бандери перетворила його на мученика національної ідеї.
Це ще більше зміцнило його образ борця за незалежну Україну, попри терористичне минуле.
У 2010 році Президент України Віктор Ющенко посмертно присвоїв Бандері звання Героя України зі словами:
«За незламність духу у служінні національній ідеї, героїзм і самопожертву в боротьбі за незалежну українську державу».
Пізніше цей указ було скасовано судом.
Стаття завершується констатацією: на Західній Україні Степан Бандера вважається героєм національно-визвольного руху.
Автор статті: Мирослав Шуміло, доктор гуманітарних наук.
P.S. Коментар Олександра Нестеренка до статті:
Світогляд Бандери включав:
- ультранаціоналізм;
- авторитаризм;
- культ вождя;
- виправдання політичного насильства;
- антилібералізм;
- антикомунізм;
- елементи антисемітизму та ідею етнічної однорідності держави.